Що в імені твоїм ? Різні судження висловлюються серед учених і краєзнавців про походження назви Олешшя. Нам здається вірогідним слов'янський корінь. Описана Геродотом Гілея, - "ліси по лівому берегу Борисфена-Дніпра, - простягались з перервами на 180 верстов до Олешшя". Оскільки у слов'ян все лісове було "лєшеє", то місто на узліссі й звали "Олешье". Інші схиляються до генуезців, які називали місцину у гирлі Борисфена "Елексе", що трансформувалося в Олешшя. Пізніше не стільки шукали, звідки походить ім'я, як обігрували його звучання. Зокрема, у статистичному звіті "Журнал Министерства государственннх имуществ" за 1863 рік автор зазначає: "В зтот непочатьш уголок, с его песками, хорошо организованньїх путей сообщения и многого другого не проникало. В зтом отношении Алешки остались прежним Олешьем, словом весьма близким к отшелью". Для повноти наведемо ще й таке судження, в якому назву прив'язують до дерева вільхи, ольхи - тобто ольхова місцина. Однак нам здається, що тут занадто далеко до сполучення "шшя".
Опорний пункт Київської Русі 2004 року Цюрупинськ відзначає 920 років свого існування. Всякий раз знаходяться скептики щодо древності й родоводу міста. Мовляв, надто умовний відлік часу, адже згадки про Олешшя трапляються у різних джерелах стосовно подій IX століття. Так, деяка умовність щодо історичних дат через століття присутня. Ще, коли взяти до уваги, що перше відзначення ювілею міста відбулося 1984 року, тому і взято за основу подію, датовану 1084 роком, зафіксовану в Літопису Руському за Іпатіївським списком, де згадується Олешшя. "У сей же рік Давид захопив гречників у (городі) Олешші і забрав у них все майно. Всеволод тоді, виславши (мужів своїх), привів його і дав йому (город) Дорогобуж". Ключовим для нас у цьому літописному повідомленні слід вважати слово "гречники". Буває давньоруське "гречники" хибно потрактовують просто як греки - люди грецької національності, тоді як пояснення істориків до Літопису Руського вказують: гречниками у ті часи називали купців, що користувалися Гречником (дніпровською частиною водної путі "із Варягів у Греки"), здійснюючи зносини, насамперед торгові, між Києвом і Константинополем. Захопивши і пограбувавши купців, Давид шкодив торговим інтересам Київської Русі. Тому великий князь Всеволод змушений був відкупитися від обділеного князя, щоб убезпечити Олешшя.
Доводиться зустрічатися із судженнями, що Олешшя взагалі було не тут. Не будемо посилатись на висновки вчених, зроблених у період підготовки до ювілею міста та для обґрунтування нагородження Цюрупинська Почесною Грамотою Президії Верховної Ради Української РСР у зв'язку з 900-річчям з часу заснування. Отже, дата і місцезнаходження Олешшя визнані офіційно. Однак не можна не звертати уваги на твердження істориків, що відсовують сьогоднішній Цюрупинськ від Олешшя. Зауважимо тільки: вони послуговуються лише тими фактами, що підкріплюють їхню точку зору, і не звертають уваги на інші.
Зокрема, історик М.П.Оленковський, спираючись на археологічні знахідки, визначає місце розташування давньоруського поселення Олешшя на заплавному острові у дельті Дніпра (сьогоднішній Великий Потьомкінський). А такими знахідками Цюрупинськ похвалитися не може. Може тому, що вони не зафіксовані? Тоді як пояснити знахідку античної амфори на вулиці Нижній, про яку багато знають і говорять, але невідомо, де вона поділася? Ніхто не дослідив походження черепків, що трапляються на Паланці.
Звернемось, нарешті, до топоніміки, науки, яка стверджує стійкість назв місцевості. Чому з давніх часів до сьогодні тут трималася назва Олешшя? Маємо незаперечне свідчення, що тут постійно жили люди. Вони ж і зберегли назву, передаючи її по естафеті поколінь.
До того ж не можна навіть припустити, що сухопутні торгові каравани (зокрема, й з Криму) не мали опорної точки, щоб везти товари за місцем призначення (середні судна могли проходити Конкою), а не перевантажувати їх на острові.
Після падіння Київської Русі під ударами татаро-монголів, з другої половини XIII століття південне Подніпров'ятериторіально відійшло під володіння Золотої Орди, що особливо впливає на його економічний розвиток. Хоча, незважаючи на оточення кочівників, слов'янські поселення на Нижньому Дніпрі продовжують існувати, про що свідчать археологічні дослідження. І в цьому немає протиріччя. Вони були економічно вигідними золотоординцям, які займалися кочовим скотарством у степу. У слов'ян же інший напрямок господарювання - риболовство, ремісництво, землеробство, торгівля. До річковиків відносяться бродники (у Літописі Руському - берладники). У XIII столітті в Криму процвітали генуезькі колонії (спадкоємці грецьких поселень). Генуезцям історики приписують спорудження Кам'яного мосту через річку Каланчак (зберігся донині у селищі Каланчак) для забезпечення зручного провозу купцями товарів саме до Олешшя. Аж до козацьких часів тут існувала генуезька торгова факторія. На італійських картах того часу дельта Дніпра позначена як Олешшя, що засвідчує множинність назви, а значить - і право Цюрупинська на історичне ім'я, збережене не де-інде, а саме тут.
В історії засвідчено: після захоплення турками Константинополя, що означало загибель Візантії, Османська турецька імперія підтримала виступ татарських беків проти генуезьких колоній, внаслідок чого у 1457 році було розграбовано і знищено торгові факторії генуезців, у тому числі й в Олешші.
Козацька доба Нічого з нічого не виникає, і козацтво розпочалося не на голому місці. Нам здається вірогідним твердження істориків (до цієї думки пристає й археолог М.П.Оленковський), що корені козацтва треба шукати у середовищі бродників, або в літописному варіанті "берладники". Вони згадуються у кількох писемних джерелах ХІ-ХШ ст. Проживали на Нижньому Дніпрі. До берладників відносять досліджені останнім часом українські (слов'янські) поселення і могильники переважно на лівому березі Дніпра. Важливим аргументом для підтвердження зв'язку між берладниками і козацтвом є спосіб життя - влаштування укріплених пунктів - січей біля води; хутірський спосіб господарювання - зимівники, сигналізація димовими вогнищами на дозорних вежах про небезпеку. Козаки здавна і досконало знали Дніпро, його придаткову систему і плавні.
Якщо пристати до думки, що запорізькі козаки ведуть своє начало від літописних бродників, то матимемо безперервний зв'язок різних періодів існування Олешшя. Бродники тримали переправи по Дніпру й протоках, займались рибальством, забезпечували торгівлю і з покоління у покоління передавали звання про Олешшя.
Зауважимо, що інтерес у бродників до Олешшя давній і досить специфічний. У тому ж Літописі Руському знаходимо таке повідомлення за 1160 рік: "У тім же році послав Ростислав із Києва (воєвод) Юрія Нестеровича і Якуна (Мирославовича) в насадах на берладників, що були (город) Олешшя взяли. І, догнавши їх коло (города) Дциня, вони побили їх і здобич узяли". Бродники знали, що в Олешші є чим поживитись. Підкреслимо слово "Знали". Знання про Олешшя знадобились козакам у важкі часи нищення московитами Запорізької Січі на початку XVIII століття, коли довелося шукати притулку у володіннях Кримського ханства і обирати місце для Січі.
Таким чином, маємо свідчення не тільки на користь існування Олешшя у межах нинішньої території, а й те, що вона, ця територія, не була безлюдною і до доби Олешківської Січі. Козаки вибрали саме цю місцевість, знану ними з незапам'ятних часів, для свого тимчасового притулку. Козацтво після російсько-шведської війни і поразки Карла XII та гетьмана Мазепи під Полтавою у 1709 році було розколоте на дві групи. Одна тяжіла до Москви, іншій не було вибору, як шукати протекції турецького султана та кримського хана, оскільки за підтримку Мазепи та Орлика на них чекала сувора кара російського царя. Зігнані з річки Кам'янки російським військом, козаки вимушено пішли на призначені їм землі у володіння Кримського ханства біля Олешок, річки Конки та Кардашинського лиману. Кошовий отаман Кость Гордієнко багато сил вклав у облаштування Олешківської Січі. Але запорожці будувалися неохоче. Не подобалась їм місцевість, до того ж в Олешках вони були відрізані від України Дніпром та безмежними татарськими й запорозькими степами. Курені в Січі робились похапцем, як тимчасовий прихисток. Навіть церква Св. Покрови мала стіни з очерету, пов'язаного в пучки, замість даху на церкву було нап'ято парус. Місцевість була дуже сумна, пустельна й піскувата. Січ мала прямокутну форму, була обгороджена ровом і невисоким валом. Розташовувалась на березі річки Конки поблизу впадіння в неї протоки Лозні. Тепер це місце знаходиться у районі промислової зони, на північно-східній околиці Цюрупинська, позначене скромним пам'ятним знаком.
Друге горе запорожців було в тому, що під час руйнування Чортомлицької Січі вони втратили всі свої гармати. Тому Олешківську Січ обороняти на випадок нападу татар було нічим. Татари й слухати не хотіли про виділення козакам гармат. Коли ж Гордієнко знайшов і відкопав у пониззі Дніпра гармати, закопані в пісках кошовим отаманом Морозом під час повернення з морського походу 1696 року, і хотів установити їх у Січі, то хан погрожував одібрати знайдені гармати. Довелося знову захоронити добуті гармати у потайному місці.
А ще хан відібрав у запорожців їх стародавнє право добувати вільно сіль у Прогноях і примусив їх платити за ту сіль мито. Солі ж Військо Запорозьке потребувало багато, щоб солити рибу, котрою козаки харчувались і влітку, і взимку, та ще продавали у Польщу й Україну. Тому ханське мито лягло великим тягарем на казну Війська Запорозького. Потім татарський хан зазіхнув на споконвічне право козаків ловити рибу в Дніпровських гирлах і почав брати з рибалок мито.
Пригнічувало запорожців і те, що татари примушували їх брати участь у військових походах на їхній стороні, посилали на тяжкі земляні роботи на Перекопі.
Протистояння між прихильниками Росії з однієї сторони і тими, хто стояв на боці Костя Гордієнка, який радив залишатись у татарських володіннях, досягло критичної межі. У травні 1728 року вороги бусурманської зверхності згуртувались на Самарі й вирішили силою добитись свого. Під проводом Івана Гусака промосковськи налаштовані козаки сіли на 40 байдаків, рушили Дніпром до Конки і висадились в Олешші. Після бурхливої ради бунтівники взяли верх. Погромили на Січі всі лавки і шинки, забрали військові клейноди (бунчук, булаву, печатку), з церкви - святощі, а січові курені спалили дотла. Отак закінчилась Олешківська Січ - свідок бідування запорозького козацтва. У кобзарських думах часи перебування під татарами згадувались як "лиха година".
Ой, Олешки, будем довго вас знати, -
І той лихий день,
і ту лиху годину
Будем довго,
як тяжку личину, споминати.
В історії Олешшя Січ стала тією ланкою, що зв'язала його давньоруські часи з періодом розвитку в роки російської експансії та війн за володіння Кримом і виходом до Чорного моря.
![_-[RAP - wallpaper]-_ foto, baner, wallpaper](http://i.io.com.ua/img_s/s00017366_n1_0.jpg){kind=small}
